Сумнівні суїциди серед військових: “Є дитина, якій в потилицю стріляли, а кажуть – самогубство”

Сумнівні суїциди серед військових: “Є дитина, якій в потилицю стріляли, а кажуть – самогубство”

Сумнівні суїциди серед військових: “Є дитина, якій в потилицю стріляли, а кажуть – самогубство”Трагедія з нацгвардійцями, яка сталася у Дніпрі, не лише вразила суспільство, а й продемонструвала, що “дідівщина” – ганебна, але досі вагома частина служби в армії. УНІАН не ставить собі завдання виправдати підозрюваного Артема Рябчуна, якимось чином очорнити НГУ, ЗСУ чи правоохоронців. Але хочемо звернути увагу на ще одну війну, що роз’їдає з середини, та закривати очі на яку не варто.“Застрелився з автомата, з якого не стріляв?”Пішов служити і… помер. На жаль, під час війни це цілком ймовірно. Але лише у випадку, якщо сталося це в “гарячій точці”, під час ворожого обстрілу, а не далеко в тилу, у військовій частині. Тоді смерть, найчастіше, визнають самогубством.Проте родичі загиблих таким чином військових переконують, що смерті їхніх близьких лише видають за суїцид. Насправді мова про вбивства.Матері, дружини загиблих, які стихійно об’єдналися (таких сімей наразі понад п’ять десятків) і на минулому тижні збиралися під Офісом президента, щоб розповісти про свій біль, роками не можуть добитися від слідства хоч якогось результату. І хоча початкові версії про самогубство руйнуються після експертиз, довести вбивство слідчі не можуть чи не хочуть.

“Була черга з дев’яти пострілів, три кулі влучили у голову. У стволі автомата слідів пороху немає. Син застрелився з автомата, з якого не стріляв? Я питаю у слідчого: “Де кулі?” (вони розповіли б, з якої зброї стріляли, – УНІАН). Він: “Ну, розумієте, вони розплющились, там бетон…”, – розповідає Наталія Денісова.Її син, Микола Денісов, був знайдений на території Військової комендатури Костянтинівки у березні 2019 року. Застреленим. Жінка розповідає, що син сам пішов у військкомат у 2014 році, був учасником бойових дій, мав орден “За мужність”, медаль “За оборону Дебальцеве”, його фото висіло на дошці пошани. Але після смерті “з’явилася” маса негативу.“У службовому розслідуванні у нас “повний пакет”: азартні ігри, борги, конфлікт з дівчиною, навіть “знайшли” 2,51 проміле в крові (стан сильного сп’яніння, – УНІАН). Але за кілька днів до смерті він з дівчиною в РАЦС ходили, обручки купили, готувались до весілля. Я з ним напередодні розмовляла, він усміхався, – розповідає Наталія Денісова. – І я така, що все розумію. Все може бути. Але розкажіть, поясніть мені, що сталося, і я буду з цим жити далі. Не показують”.Жінка розповідає, що слідчий експеримент показав: її син нібито застрелився, сидячи навпочіпки, тримаючи автомат на витягнутій руці та приставивши до скроні.“Я у слідчого питаю: “Як би він це зробив, якщо у нього стільки проміле?”. Він: “Ну, це не так вже й багато”. Я запитую, чи не простіше було у підборіддя стріляти? А він каже, мовляв, син “міг не влучити”. Або як вам така фраза слідчого: “Ви хочете сказати, що його застрелили? Це дурниці! Такого бути не може, це ж військова частина”… Чергу ніхто не чув, ніхто нічого не бачив, але всі стверджують, що сам”, – витирає сльози Наталія Денісова.

“Де ті люди, що такі експертизи роблять?”На жаль, такі самогубства, які виглядають надто підозріло, непоодинокі. Десятки сімей в Україні за схожих обставин намагаються довести правду.“Коли зробили ексгумацію, побачили, що куля зайшла за вухом, а вийшла з лоба. І є документи, що син наче сам вистрілів собі в ліве око. Я спілкувався з іншими батьками, бачив фото, документи. Є такі хлопці покалічені… Руки поламані, ноги. Ми бачимо, що пальці ламали дверима. І все це самогубство? Де ті люди, що такі експертизи роблять? Як можна так приховувати вбивства?” – обурюється Віктор Петрик, який втратив сина Сергія у 2015-му.Схожу історію УНІАН розповідають батьки Мансура Вержаковського, якого знайшли застреленим у 2019 році. Хлопець служив у Нацгвардії в Дніпрі, в тій же частині, де нещодавно сталася трагедія. Батьки розповідають, що бачили в справі багато підозрілих деталей: синці на тілі, траєкторія польоту кулі була не природною, особливо з урахуванням, що загиблий шульга, та багато іншого.“Є дитина, якій у потилицю стріляли, а кажуть – самогубство. Є страшні фото, а справи не розслідують. Так, ми згодні, що бувають самогубства, все буває у житті. Але коли є докази… Доведіть нам або одне, або інше! Але ніхто нічого не доводить”, – каже Наталія Вержаковська.Вона розповідає, що на похорон сина приїхав капелан частини. Священник біля труни почав розповідати, що хлопець був слабкий духом. Батюшку виштовхали з цвинтаря. Але, за словами односельців, був присутній ще один офіцер з частини. Він стояв поодаль та уважно за всім спостерігав, навіть на лавочку залазив, щоб краще бачити.“Весь похорон звітувався: “Винесли з хати”, “Зайшли на кладовище”. Ми були в такому стані, що не бачили, це нам люди розказали. Слідкував з відстані, фотографував. Комусь зателефонував: “Все, опустили труну”, розвернувся та пішов. Вони дуже переживали, щоб ми не зробили повторну експертизу”, – каже Наталія Вержаковська.Щоб домогтися правди, доводиться робити ексгумацію. Батьки ховають синів по кілька разів. Мами кажуть одну й ту саму фразу: “Роками знущаються наді мною та моїм сином”…“Провели ексгумацію. Проходить два роки і знов: “Будемо проводити ексгумацію. Нам треба голову на обстеження…”. Це не знущання? Я вже бачив один раз, як мого сина з ніг до голови розрізали… Уявіть, рік і чотири місяці була голова сина на експертизі. В підсумку, голову забрали, але не привезли. Мама сама, потягом, електричками, везла голову сина в коробочках”, – розповідає Віктор Петрик.

“Я понад мільйон заплатив за сім років, щоб довести правду”“Один слідчий мені прямо сказав: “Ви що, хочете, щоб я з-за одного посадив десятьох?”, – згадує Наталія Вержаковська.Батьки скаржаться, що адвокати не охоче беруться за такі справи, кажуть про кругову поруку. Потрібно витрачати роки, щоб зібрати докази, дочекатися результатів усіх експертиз.“У мене вже сьомий слідчій. Один мені сказав: “Ви знаєте, що у нас робиться? Мені сказано до цих пір робити, а далі…” За сім років – чотирнадцять томів провадження, але ще ніхто не покараний. Чому я втратив сина, діти батька, а тепер за свої гроші доводжу, що його вбили? Я понад мільйон заплатив за сім років. Добре, що гроші були, що друзі є. Я витягнув. А інші мами не здужають тягнути. На пенсію ти судитися не будеш. Одне клопотання – 700 грн, як мінімум. А скільки буде поїхати в інше місто?”, – розповідає Віктор Петрик.Батьки загиблих військовослужбовців в один голос кажуть, що не сперечаються з тим, що не за всіма самогубствами – вбивство. Але звертають увагу на кількість суїцидів. Офіційної статистики немає, але їх неофіційна говорить приблизно про декілька тисяч з 2014 року.“В НГУ 33 суїциди лише за минулий рік. У київському гарнізоні сім випадків дідівщини, серед них – нанесення тілесних ушкоджень і дві смерті… Торік в центрі Києва, на Печерську, повісився солдат і провисів так понад добу. Статистика небойових втрат за весь період командування генерала Миколи Балана дійсно вражає”, – розповів на умовах анонімності один з нацгвардійців.Тему високого рівня самогубств серед військових кілька років тому піднімав Анатолій Матіос (на той момент – головний військовий прокурор). Офіційна відповідь начальника Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України Олега Грунтковського: “Кількість самогубств на 100 тисяч бійців мало відрізняється від аналогічних показників у арміях країн-членів НАТО”.“Ми знаємо про суїциди, які сталися, але не знаємо про ті, які булі попереджені. Насправді статистика самогубств серед військових така ж, як серед цивільного населення”, – розповідала УНІАН психолог Людмила Новіцька.

Ймовірно, що за частиною самогубств стоїть дідівщина. Але “доведення до самогубства” – абсолютно “мертва” стаття в Україні. Адже, за словами адвокатів, суду треба довести, що людина не просто знущалася, принижувала, а навмисно підштовхувала до самогубства: “Потрібні докази, що “дід” діяв не з хуліганських мотивів, а надумав підштовхнути до суїциду. Повинні бути свідки, передсмертна записка…”.Звісно, не можна сказати, що “дідів” не судять, але терміни часто бувають умовними.

“Можна подивитись, як командир спілкується з підлеглими”Правозахисники кажуть, що розслідувати смерті військовослужбовців не повинні люди “з системи” (ДБР займається далеко не всіма такими справами). Те саме треба сказати про “гарячу лінію”.Нацгвардійці розповідали УНІАН, що основна проблема саме в тому, що “телефон довіри” – структура НГУ. Якщо хтось скаржиться на дідівщину, то ця інформація не автоматично передається до ДБР чи військової прокуратури. Розв’язати питання, швидше за все, переадресую

Leave a Reply

Your email address will not be published.